Історія покинутого ромського хлопця

11.04.2013

Наталія Козир

Наталія Козир, працівниця Центру правової інформації та консультації у місті Мукачеве, підготувала статтю про те, як Центр допоміг ромському хлопцеві відстояти свої права й загалом соціалізуватися. Діяльність Центру координує Благодійний фонд інформаційних та освітніх ініціатив “Розвиток” за підтримки програми “Верховенство права” Міжнародного фонду “Відродження”.

Історія покинутого ромського хлопця

Усі ми добре пам'ятаємо соціальну рекламу “Кохайтеся, країні потрібні космонавти”. Українці з задоволенням та особливим завзяттям ухопилися за це гасло. Тим паче, що цьому сприяло значне підвищення державної допомоги при народженні дитини. Тільки космонавтів в Україні більше не стало, тому що виявляються вони часто... в дитячих будинках. І “літають” там хіба що між ліжками.

Чиновники вирішили: “Він – розумово відсталий!”

У межах нового проекту “Наставництво” Благодійний фонд “Розвиток” почав опікуватися випускником Домбоківської школи-інтернату, Деметром Іоном, ромом за походженням.

Ця історія почалася з прохання співробітників служби у справах дітей Мукачівської міської ради допомогти хлопчику, чим можемо, а заодно зробити йому довідку про те, що він розумово відсталий. З такою довідкою, за словами співробітників служби у справах дітей (ССД), йому буде легше жити, його поселять в інтернат, де в нього буде своє ліжко, його будуть годувати тричі на день і він отримуватиме пенсію в розмірі 800 гривень. Це найкращий варіант для нього, наполягали співробітники ССД. А так, мовляв, що: лежить собі цілими днями в гуртожитку, нікуди не ходить, ні з ким не розмовляє – він же розумово відсталий!

“Я не Іон, я – Стас!”

Відразу попередимо, що цьому милому та спокійного хлопчику дуже не подобається, коли його називають Іоном. Матір позбавили батьківських прав, і він опинився в інтернаті відразу ж після народження. Він ніколи не бачив табору й не дуже усвідомлює поки, що таке роми в розумінні суспільства. Він ще в дитинстві придумав собі ім'я Стас і хоче, щоб його називали саме так. Саме так ми до нього і звертаємося.

Приїхавши до гуртожитку, у дверях ми зіткнулися з комендантом і ще двома вахтерами, які поспішили відразу ж дати нам характеристику Стасу.

– Ну що, лежить собі днями, коли не зайдеш до нього, завжди в ліжку. Запитаєш що-небудь – він мовчить. А так, в принципі, тихий хлопчик, сам прибирає в кімнаті, сам собі картоплю варить, але в основному завжди лежить і лежить. Його б до інтернату відправити, він же розумово відсталий, –перебиваючи одна одну, розповідали вахтерки.

“Лежу, а що робити?”

Ми піднялися на четвертий поверх, до блоку, де перебуває Стас. Усе дуже брудно та прокурено. Постукали у двері, нам ніхто не відчинив. Тоді комендант зайшов перший. Стас лежав на ліжку, згорнувшись клубком, і визирав із-під ковдри. Усміхався, але мовчав.

– Бачите, і так щодня: лежить, і все. Нічого не робить, просто лежить. Йому б до інтернату...

На цій фразі я попросила про можливість поговорити нам зі Стасом наодинці. Нам дозволили, але перед цим попросили Стаса показати нам спочатку його характеристику, на випадок, щоб ми знали, з ким маємо до діла.

Гаразд, ми й не такі характеристики бачили, прочитали та привіталися зі Стасом іще раз:
– Привіт, Стасе!
– Привіт, – виглядаючи з-під тоненької ковдри, тихим голосом сказав Стас.
– Як життя?
– Добре, – тихо-тихо й налякано відповів Стас.

Після знайомства запитали, як йому живеться й чим він займається у вільний час.

– Лежу, – каже Стас, – а що робити-то?

Після розмови й огляду кімнати з'ясувалося, що у Стаса:
- з одягу лише – одне спортивне трико й літні джинси (надворі холодний січень);
- із взуття – одні літні кросівки;
- 2 старі поношені футболки;
- з верхнього одягу – легка осіння куртка;
- їжі немає жодної.

Це все, що було при ньому, коли його привезли в листопаді з інтернату й виставили за поріг. Мовляв, досить, 18 років, повнолітній, жити можеш сам. Його знайшли співробітники ССД і направили до гуртожитку. Ну, вони його туди ніби доставили, і все. За законом, він уже не їхній. ССД займається дітьми тільки до 18 років.

У гуртожитку Стасові виділили одну кімнатку розміром 2х2 метри. Там стоїть поламаний диван, збитий із дощок, стіл і стілець. Туалет із ванною у блоці гуртожитку один на всіх. У гуртожитку тільки холодна вода. Кімнатка дуже маленька й дуже холодна. У вікні діра, в яку витягає останнє тепло.

Стас просто тихо замерзає в цій кімнаті. Він спить у всьому тому одязі, який йому дістався від інтернату. Трико, зверху джинси, дві футболки й курточка – так і спить. Якщо інколи виходить кудись, то виходить у цьому ж одязі. Приходить і в ньому ж лягає спати. Рідко встає, тому що їсть один-два рази на тиждень. Може, хто з сусідів щось принесе, може, картоплю купить на ту одноразову матеріальну допомогу, яку йому дали як випускникові інтернату.

Через кілька днів ми прийшли до Стаса вдруге, принесли одяг: футболки, сорочки, шкарпетки, кофти вовняні, шарф, шапку й теплу пухову куртку. Стас спокійно дивився на речі, які ми дістаємо, а коли побачив куртку, почав плакати. Устав із дивана, вдягнув її, пригорнув до себе та просто плакав. Йому вперше стало тепло. Так і ліг назад під тоненьку ковдру в теплій пуховій куртці.

Цього разу, коли ми вже йшли, Стас крикнув нам услід:
– Ви прийдете ще? Тільки до інтернату мене не здавайте, будь ласка!

Історія перша: від народження й до 18 років

Наш Стас нічим особливим від інших дітей-випускників інтернату не відрізняється. Звичайний хлопчик, 18 років, жити ніде, грошей немає. Проте в нас є маленьке “але”!

Адже знаєте, як дітей у дитячих будинках сортують: де є місце, туди й піде. В інтернаті для розумово відсталих знайшлося таке місце. Зробили хлопчикові довідку й відправили до інтернату. Прожив там наш Стас 17 років. Його ніхто не вчив читати, писати й робити взагалі якісь речі: а навіщо? Він же розумово відсталий, а вони ж не можуть вчитися, бо вони розумово відсталі! Коло замкнулося.

Якимось дивним чином прийшла комісія в цей інтернат, коли Стасу вже стукнуло 17 років. Подивилися, поговорили з ним і зняли з нього статус розумово відсталої дитини. Виявляється, нормальна людина. І перевели його до іншого інтернату, де рік (з 17 до 18 років) його намагалися навчити читати й писати.

Історія друга: зміна імені

І ось Стасові вже 18 років, і перебуває він у гуртожитку. Як я писала вище, Стасу не подобається його ім'я і він дуже хотів його змінити. Я розповіла йому, що він має на це повне право і що ми обов'язково йому в цьому допоможемо. А з новим ім'ям почнеться й нове життя.

І от із цього моменту починається найцікавіше.

Щоб змінити ім'я за місцем проживання, потрібна прописка. А прописки, виявляється, у Стаса немає. Я підняла це питання в розмові з комендантом гуртожитку, він сказав, що не має до цього ніякого стосунку (як з'ясувалося пізніше, це був його прямий обов'язок).

– Ідіть у ССД, цим повинні займатися вони, – відповів мені чоловік двометрового зросту.

Я прийшла до ССД, мені вже нічого не сказали, на мене просто грубо накричали.

– Навіщо ви нам потрібні, якщо ви нічого вирішити не можете? Ми до вас звернулися, щоб ви його або на роботу влаштували, або до інтернату повернули. Що ви ходите й оббивати пороги? Йому вже 18 років, він повнолітній, може й сам прописатися, – сказала мені начальниця служби у справах дітей, Степанова Ольга Рудольфівна.

З одного боку, вона наче й маю рацію, хлопчик повнолітній, але хлопчик за рівнем соціалізації тягне років на 5. У такому віці навряд чи хто зможе сам прописатися. Він один у чужому місті, у якому й був-то всього декілька разів за два місяці. Останнього разу він забув, куди треба повертатися, і просто від страху сів на лавочку на зупинці й сидів там усю ніч. У літніх кросівках та осінній куртці. Лише під ранок його випадково помітили співробітники швидкої допомоги й відвезли назад до гуртожитку. (Ну має ж бути в людей хоч щось людське в серці!)

– А як же соціальний центр, який відкрився вперше в нашому місті? – запитала я.
– Він тільки відкрився і ще нічого вирішувати й робити не може, – відповіли мені.

Добре, я пішла вище, до заступника мера Мукачевого Лабоша Михайла. Він був у відпустці, але я знайшла його й попросила допомогти у цій ситуації. Він майже єдиний, хто нам узагалі допомагає, так було й цього разу.

Коли ми йшли зі Стасом до ЖЕКу оформляти прописку, скільки щастя в нього було в очах! Ні, не від того, що він нарешті буде офіційно жити в гуртожитку: йому це поки що байдуже. А від того, що він тепер зможе змінити ім'я.

Начальник ЖЕКу №3, Гаврило Гаврилович, спочатку подзвонив комендантові гуртожитку, довго з ним про щось розмовляв, а потім каже:
– А покажіть спочатку характеристику, може, він соціально небезпечний, навіщо нам такі в гуртожитку.

Все. Стас у сльози, вийшов і грюкнув дверима. Ясна річ, із такою характеристикою нікуди. Ми пішли, але обіцяли скоро повернутися. Знову дзвінки та дзвінки всім, хто хоч якось може нам допомогти. Наступного дня прийшли прописуватися знову. А начальник ЖЕКу: “Так він же не стоїть на обліку у військкоматі, ні, ми не можемо прописати його”.

Ми пішли до військкомату. Вони на облік Стаса поставити не можуть, тому що немає медкомісії, немає половини довідок і щеплень з інтернату. Зробили дзвінок в інтернат. Нам грубо відповіли. Ми сказали, що зараз надішлемо їм масу інформаційних запитів, перевірок і взагалі приїдемо з моніторингом, дізнатися, чи не порушують вона права дітей в інтернаті. Через кілька днів обіцяли підготувати всі довідки й надіслати.

Тим часом ми відправилися в лікарню на медкомісію. Перший же лікар направив нашого Стаса до стаціонару. Виявляється, у нього важка форма запалення легенів. Сходили, змінили ім'я, називається. Пролежав наш Стас у лікарні понад 10 днів. Ми відразу всіх там попередили, що він сирота й потребує окремої уваги. Ніхто, звісно, з ним не панькався, але й ніхто не взяв жодної копійки. І навіть сам лікар приносив йому булочки. Поки Стас лежав у лікарні, ми вирішили питання з безкоштовною міською їдальнею. Домовилися, щоб Стасу дозволили ходити туди їсти.

І ось тепер Стас, здавалося б, живий, здоровий, але без найменшої перспективи на майбутнє. Ні, не тому, що він сирота, а тому, що він розумово відсталий сирота. А таких у космонавти не беруть.

Тепер, за законом, наш Стас, у свої 18 років, має сам себе забезпечувати. Але він не може працювати й не може піти навчатися, щоб здобути спеціальність. 18 років поспіль його ніхто нічого не вчив, адже 17 із них він вважався розумово відсталим. Він не знає найелементарніших речей. Як він житиме? Якби ми не з'явилися в його житті, він би просто помер у тій кімнаті від запалення легенів.

Зараз ми розробили план соціалізації нашого Стаса. Ми займаємося з ним кілька разів на тиждень українською мовою та літературою. Вчимо його писати і читати. Вчимо його просто жити.

Зараз же це здоровий (правда, ще дуже худий), веселий, неймовірно балакучий і дуже гарний хлопчик. У нього з'явився сенс жити далі. У нього взагалі з'явився сенс жити.

Замість епілогу

Як може Домбоківський інтернат (або будь-який інший) видавати учням атестат про закінчення неповної середньої школи (9 років), які ні читати, ні писати не вміють?

Що це за ідіотська країна, коли дітей-сиріт відправляють до інтернатів, роблять їм штучні діагнози “розумово відсталих”, потім, згідного з цим діагнозом, усі 17 років над ними знущаються в інтернаті, ніхто й нічого не вчить, але при цьому, щоб залишатися білими й пухнастими, видають атестати про закінчення середньої школи?

І причепитися ж нема до чого: все по закону! Після інтернату діти виходять з атестатом, і у свої 18 років вони повнолітні, самостійні громадяни України. Вони перебувають у працездатному віці й зобов'язані самі знайти собі роботу та влаштуватися в житті.

Напрошуються питання про те, що ж роблять із дітьми в закритих установах, якщо вони виходять звідти такими? Інколи стає страшно від того, що вони нам розповідають. Колись випускники інтернатів ставали відомими людьми, вони виховувалися у вічній боротьбі за своє місце в житті. Ставали навіть космонавтами. Нашій же владі вигідніше, щоб вони були... розумово відсталими.

Я хочу закінчити статтю прекрасним, добрим і світлим.

З роз'яснення Міністерства юстиції України про соціальний захист дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування: “Однією з найвищих соціальних цінностей держави є соціальний захист дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Також держава гарантує працевлаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, після повернення їх із дитячих закладів, від опікунів чи піклувальників, із дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей, закінчення навчання в державних і комунальних навчальних закладах. Таким чином, соціальний захист дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, в Україні є одним із головних обов’язків держави й основним напрямом правової політики держави”.

Фото

Контакти:
Благодійний фонд інформаційних та освітніх ініціатив “Розвиток”
(03131) 3 84 32
info@rozvitok.org

***

Мета програми “Верховенство права” – підтримати ініціативи громадянського суспільства, спрямовані на захист прав людини й основоположних свобод, сприяти підвищенню правової свідомості та громадської активності на центральному та місцевому рівнях.


Джерело: Міжнародний фонд «Відродження»